Sokolská výprava na Ukrajinu splnila svoje ciele, sokolské myšlienky sa tu naďalej úspešne rozvíjajú

Sokolská výprava v dňoch 27. apríla až 3. mája 2026 nadviazala na predchádzajúce aktivity a už po siedmy raz zamierila na Ukrajinu. Po druhýkrát sme mali česť byť jej súčasťou aj my. A rozhodli sme sa vám pomocou nasledujúcich riadkov priblížiť, aké ciele výprava mala, a pomocou fotografií ukázať, čo sme na Ukrajine zažili.Pre našich ukrajinských priateľov sme sa rozhodli uviesť, vďaka pokročilým schopnostiam AI, aj preklad do ukrajinčiny. Snáď sa jej to podarilo dať do zrozumiteľnej podoby.

Výprava pohľadom jej vedúceho

Výpravu na Ukrajinu, ako i tie predošlé, viedol Peter Szenasy. Je pôvodom Slovák, ale po rokoch prežitých v USA nakoniec zakotvil v Prahe, kde sa vďaka svojim aktivitám v Sokole Křivoklát stal nielen jeho starostom, ale aj náčelníkom župy Budečskej a nakoniec až miestostarostom Českej obce sokolskej.

Hlavne vďaka jeho neúnavnej snahe aj na Ukrajine znovu ožili sokolské myšlienky a k už existujúcim jednotám pribúdajú ďalšie. Tohtoročnú výpravu necháme najprv zhrnúť jeho slovami a následne pridáme aj svoje pocity z nej.

„Pätnásťčlenná skupina sa zamerala na podporu krajanských komunít, rozvoj medzinárodnej spolupráce i konkrétnu humanitárnu pomoc v regiónoch zasiahnutých vojnou. Program výpravy zahŕňal zastávky v Ľvove, Zborove, Žytomyre, Malyne, Malej Zubovščine, Chopovyčiach a Užhorode.

V Ľvove členovia výpravy rokovali s Českou besedou o možnostiach rozvoja sokolských aktivít. V Zborove informovali miestnych predstaviteľov o aktuálnom stave projektu Pamätný dom Zborov a zároveň pozvali deti a cvičiteľov na letný tábor na Křivokláte.

Dôležitým bodom programu bolo podpísanie memoranda o spolupráci s univerzitou v Žytomyre, ktoré otvára priestor pre dlhodobé vzdelávacie a mládežnícke projekty. Súčasťou aktivít bola aj priama podpora vnútorne vysídlených osôb prostredníctvom organizácií ako JaMariupol.

V Malyne výprava podporila vybudovanie nového beachvolejbalového ihriska a zapojila sa do tradičného „Behu za víťazstvo“. Ďalšie aktivity zahŕňali cvičenie s deťmi v Malej Zubovščine a Chopovyčiach, kde existuje potenciál pre rozvoj či obnovu sokolských jednot. Dôležitým výsledkom je tiež potvrdenie, že v lete 2026 dôjde k obnoveniu sokolskej jednoty v Užhorode.

Výprava tu navyše pripravila symbolický návrat historického práporu jednoty od darcu z Holandska. Sokol zároveň rozvíja medzinárodný rozmer svojich aktivít – ukrajinských účastníkov pozval na podujatie SokolGym 2027 v Česku aj na prípravu skladby na XVIII. všesokolský zlet v roku 2030.

Naším cieľom nie je len jednorazová pomoc. Chceme budovať dlhodobé vzťahy, podporovať miestne komunity a vracať sokolské ideály tam, kde majú historické korene. To, čo sme počas tejto cesty videli, nás utvrdzuje v tom, že naša práca má zmysel.

Veľká vďaka patrí všetkým účastníkom výpravy, ukrajinským partnerom za srdečné prijatie a Sokolskej župe Blanickej za finančnú i humanitárnu podporu.“

Ako sme to videli my

„Už po druhýkrát som sa na prelome apríla a mája tohto roku zúčastnil na výprave na Ukrajinu. Pod vedením Petra Szenasyho, miestopredsedu Českej obce sokolskej, sa trinásť ľudí na dvoch dodávkach vybralo do krajiny, ktorá už piatym rokom odoláva ruskej agresii.

Program cesty bol bohatý a náročný. Spoznávanie účastníkov prebehlo vo Valašskom Meziříčí, kde nás čakalo milé privítanie v Moravskej gobelínovej manufaktúre.

Nasledujúce ráno sme vyrazili smerom na Ukrajinu, kam sme dorazili v podvečer. Našu púť krajinou sme začali v Ľvove a cez Zborov, Žytomyr, Malú Zubovščinu a Malyn sme doputovali až do Užhorodu. Oproti vlaňajšku som už nebol len pasívnym cestovateľom, ale prešiel som stovky kilometrov aj na pozícii vodiča jedného z našich áut.

Ciele výpravy boli viaceré. Nielen stretnutie s krajanmi (volynskými Čechmi), ale hlavne nadviazanie a prehlbovanie kontaktov s miestnymi (podpísanie memoranda o spolupráci Sokola so strednou školou v Žytomyre) a prenos sokolskej myšlienky do miestneho prostredia. Že je táto snaha úspešná, je jasné aj z toho, že v súčasnosti existujú na Ukrajine už tri sokolské jednoty. Počas tejto výpravy sa pravdepodobne rodili ďalšie.

Tiež sme znovu navštívili Zborov – miesto, kde sa odohrala najznámejšia bitka československých légií. Projekt „Zborov house“ – miesto, ktoré bude možné navštíviť, ale v ňom aj prespať, naberá konkrétne kontúry.

Je dôležité, že tieto aktivity vznikajú už teraz. Bez ohľadu na to, v akej podobe skončí tento nezmyselný konflikt, je dôležité dať Ukrajine najavo, že stojíme pri nej, a uvedomiť si, že pre bezpečnosť Európy robí strašne veľa. Žiaľ, Rusko je postavené na podmaňovaní si iných a nikdy sa nezastaví v túžbe diktovať im svoje pokrivené videnie sveta, v ktorom jedinec neznamená nič.

Nech to znie akokoľvek ako otrepaná fráza – nie my učíme Ukrajinu, ako byť súčasťou Európy, ale my sa musíme učiť od nej. Tá krajina je v mnohých veciach pred nami.

Vôbec nenarážam na reálne bojové skúsenosti. I keď majú teraz ešte mnohé cesty rozbité, viacero vecí tam funguje lepšie. Ako sme sa dozvedeli od miestneho obyvateľa, úradný styk sa rieši hlavne v online priestore. Dokonca aj pokuta za prekročenie rýchlosti vám dorazí do mobilu pár minút po spáchaní priestupku. Ak ju zaplatíte hneď, máte to za polovicu.

A je to národ, ktorý sa jednoducho nevzdáva. Iste sa nájdu takí, čo budú tvrdiť, že mnoho z nich zbabelo ušlo do Európy, ale keby ste sa práve ich spýtali, či by boli ochotní brániť svoju zem v prípade napadnutia, asi by neochotne museli priznať, že by tiež radšej hľadali možnosť, ako z tejto „povinnosti“ utiecť. Verím tiež tomu, že tí, čo dnes hrdo mávajú národnými vlajkami, by za svoju vlasť nebojovali, ale ochotne kolaborovali,“ zhodnotil cestu, náš redaktor Radovan Vojenčák.

Соколська делегація в Україну виконала свої цілі, а сокільські ідеї тут і надалі успішно розвиваються

Соколська делегація з 27 квітня по 3 травня 2026 року продовжила попередні ініціативи та вже всьоме вирушила до України. Вдруге ми також мали честь стати її учасниками. У наступних рядках ми хочемо розповісти про цілі цієї поїздки, а за допомогою фотографій показати, що нам довелося побачити й пережити в Україні.Для наших українських друзів завдяки передовим можливостям штучного інтелекту ми вирішили додати також переклад українською мовою. Сподіваємося, що ШІ вдалося відтворити його в зрозумілій формі.

Погляд керівника делегації

Як і попередні поїздки до України, цю делегацію очолював Петер Сеназі. За походженням він словак, однак після багатьох років, проведених у США, зрештою оселився в Празі. Завдяки своїй діяльності в осередку «Сокіл Кршивоклат» він став не лише його старостою, а й очільником Будецької жупи, а згодом — заступником старости Чеської сокільської громади.

Саме завдяки його невтомній праці сокільські ідеї знову ожили в Україні, а до вже існуючих осередків постійно додаються нові. Спершу надамо слово самому керівникові делегації, а потім поділимося і власними враженнями від цієї поїздки.

«Група з п’ятнадцяти учасників зосередила свою діяльність на підтримці громад співвітчизників, розвитку міжнародної співпраці та наданні конкретної гуманітарної допомоги регіонам, які постраждали від війни. Програма поїздки охоплювала Львів, Зборів, Житомир, Малин, Малу Зубівщину, Чоповичі та Ужгород.

У Львові члени делегації провели переговори з Чеською бесідою щодо можливостей розвитку сокільського руху. У Зборові вони поінформували місцевих представників про поточний стан реалізації проєкту «Меморіальний дім Зборова», а також запросили дітей і тренерів на літній табір у Кршивоклаті.

Важливим пунктом програми стало підписання меморандуму про співпрацю з університетом у Житомирі, що відкриває нові можливості для довгострокових освітніх і молодіжних проєктів. Частиною діяльності також стала безпосередня підтримка внутрішньо переміщених осіб через такі організації, як «ЯМаріуполь».

У Малині делегація підтримала будівництво нового майданчика для пляжного волейболу та долучилася до традиційного «Забігу за Перемогу». Інші заходи включали спортивні заняття з дітьми у Малій Зубівщині та Чоповичах, де існує потенціал для розвитку або відновлення сокільських осередків. Важливим результатом стало також підтвердження того, що влітку 2026 року в Ужгороді буде відновлено діяльність сокільського осередку.

Крім того, делегація підготувала символічне повернення історичного прапора осередку, переданого дарувальником із Нідерландів. Водночас Сокіл продовжує розвивати міжнародний вимір своєї діяльності — українських учасників запросили взяти участь у заході SokolGym 2027 у Чехії, а також долучитися до підготовки виступу для XVIII Всесокільського зльоту, який відбудеться у 2030 році.

Наша мета — не лише одноразова допомога. Ми прагнемо будувати довгострокові відносини, підтримувати місцеві громади та повертати сокільські ідеали туди, де вони мають свої історичні корені. Те, що ми побачили під час цієї подорожі, лише зміцнило нашу впевненість у тому, що ця праця має справжній сенс.

Щира подяка всім учасникам поїздки, українським партнерам за теплий прийом, а також Сокільській жупі Бланицькій за фінансову та гуманітарну підтримку».

Як це побачили ми

«Вже вдруге на межі квітня та травня цього року я взяв участь у поїздці до України. Під керівництвом Петера Сеназі, заступника голови Чеської сокільської громади, тринадцять учасників на двох мікроавтобусах вирушили до країни, яка вже п’ятий рік чинить опір російській агресії.

Програма поїздки була насиченою та доволі напруженою. Знайомство учасників відбулося у Валашському Мезиржичі, де нас тепло зустріли в Моравській гобеленовій мануфактурі.

Наступного ранку ми вирушили до України, куди прибули надвечір. Наш шлях країною розпочався у Львові, а через Зборів, Житомир, Малу Зубівщину та Малин ми зрештою дісталися Ужгорода. На відміну від минулого року, я вже не був лише пасивним мандрівником, а подолав сотні кілометрів і за кермом одного з наших автомобілів.

Цілей поїздки було кілька. Це не лише зустріч із співвітчизниками — волинськими чехами, а насамперед встановлення та поглиблення контактів із місцевими жителями, зокрема через підписання меморандуму про співпрацю між Соколом і середньою школою в Житомирі, а також поширення сокільської ідеї в місцевому середовищі. Про успішність цих зусиль свідчить уже той факт, що нині в Україні діють три сокільські осередки. Під час цієї поїздки, ймовірно, зароджувалися й нові.

Ми також знову відвідали Зборів — місце, де відбулася найвідоміша битва Чехословацьких легіонів. Проєкт «Zborov House» — простір, який можна буде не лише відвідати, а й залишитися там на ніч, — поступово набуває реальних обрисів.

Важливо, що такі ініціативи виникають уже сьогодні. Незалежно від того, яким чином завершиться цей безглуздий конфлікт, важливо дати Україні зрозуміти, що ми стоїмо поруч із нею, а також усвідомлювати, наскільки багато вона робить для безпеки всієї Європи. На жаль, Росія побудована на підкоренні інших народів і ніколи не припинить прагнути нав’язувати їм своє викривлене бачення світу, у якому окрема людина не має жодного значення.

Як би банально це не звучало, не ми навчаємо Україну бути частиною Європи — це ми маємо вчитися в неї. У багатьох питаннях ця країна випереджає нас.

І я зовсім не маю на увазі лише реальний бойовий досвід. Попри те, що багато доріг досі пошкоджені війною, чимало речей там працює значно краще. Як ми дізналися від місцевого жителя, більшість адміністративних питань вирішується в онлайн-просторі. Навіть штраф за перевищення швидкості надходить на мобільний телефон уже за кілька хвилин після порушення. Якщо сплатити його одразу, сума зменшується наполовину.

І це народ, який просто не здається. Безумовно, знайдуться ті, хто стверджуватиме, що багато українців боягузливо втекли до Європи. Але якби запитати саме цих людей, чи були б вони готові захищати свою землю у разі нападу, їм, мабуть, довелося б неохоче визнати, що вони також шукали б спосіб уникнути цього «обов’язку». Я також переконаний, що багато з тих, хто сьогодні гордо розмахує національними прапорами, навряд чи воювали б за свою батьківщину, натомість охоче пішли б на співпрацю з окупантом», — підсумував поїздку наш редактор Радован Воєнчак.

Šesť čiernobielych pohľadov na Ukrajinu

Prinášame vám aj výber čiernobielych fotografií, ktoré sme už prezentovali na podujatí Umění nás spojuje v Kostelci nad Černými lesy.

„Prezentované fotky boli vybraté tak, aby poukázali na niektoré fakty z každodenného života Ukrajincov, ale aj ukázali, ako tieto výpravy doň zasahujú a možno im aspoň na chvíľu odvedú myšlienky niekam inam. Viem, že fotka má hovoriť sama za seba, ale ja si na pravidlá nepotrpím, a tak som ku každej pripravil krátky sprievodný text.“

1. Minúta ticha
Každý deň o deviatej sa má na Ukrajine na chvíľu zastaviť život a minútou ticha si pripomenúť tých, čo obetovali svoj život na obranu vlasti. V Malyne, v ktorom sme boli takmer dva dni, sme sa v centre mesta pridali k ich príbuzným a uctili sme si ich aj my. Policajti zastavili na tomto mieste premávku a takmer všetci sa naozaj na chvíľu zastavili. Musím sa priznať, že v tej chvíli sa vo mne miešali rôzne pocity – od smútku a súcitu s ľuďmi okolo mňa až po nenávisť voči tým, čo to spôsobili.

Okolo mňa prešiel starší pán na bicykli, ktorý sa na piete nezúčastnil. Možno aj to je dobrý spôsob, ako prežiť – nezaťažovať sa príliš tým, čo neovplyvníme. V posledný deň sme boli v čase piety v Užhorode pri pomníku T. G. Masaryka. Tu sme boli už jediní, čo počas nej nehybne stáli. Okolo prúdili autá, chodci, cyklisti… život ide ďalej.

Шість чорно-білих поглядів на Україну

Пропонуємо вашій увазі добірку чорно-білих світлин, які ми вже презентували під час заходу «Umění nás spojuje» у Костельці-над-Чорними Лісами.

«Представлені фотографії були відібрані так, щоб звернути увагу на окремі аспекти повсякденного життя українців, а також показати, як подібні поїздки впливають на нього і, можливо, хоча б на мить допомагають людям відволіктися від важких думок. Я знаю, що фотографія має говорити сама за себе, але я не надто дотримуюся правил, тому до кожної з них підготував короткий супровідний текст».

1. Хвилина мовчання

Щодня о дев’ятій годині ранку в Україні життя на мить завмирає, щоб хвилиною мовчання вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за захист Батьківщини. У Малині, де ми провели майже два дні, ми разом із рідними загиблих зібралися в центрі міста та також віддали їм шану. Поліцейські на цей час перекрили рух транспорту, і майже всі справді зупинилися, щоб ушанувати полеглих.

Мушу зізнатися, що в той момент мене переповнювали різні почуття — від смутку та співчуття до людей навколо до ненависті до тих, хто став причиною цієї трагедії.

Повз мене проїхав літній чоловік на велосипеді, який не долучився до вшанування. Можливо, і це є одним зі способів вижити — не надто перейматися тим, на що ми не можемо вплинути.

В останній день нашої поїздки під час хвилини мовчання ми перебували в Ужгороді біля пам’ятника Томашу Гаррігу Масарику. Цього разу лише ми стояли нерухомо, віддаючи шану загиблим. Навколо продовжували рухатися автомобілі, пішоходи та велосипедисти… Життя триває.

2. Volynskí Česi
Spolu s potomkami volynských Čechov sme si v Žytomyre pripomenuli obete z ich radov, ktoré mali na svedomí stalinské čistky. Stalo sa to v roku 1938 na sviatok svätého Václava (28. septembra).

Volynskí Česi sú etnickí Česi či ich potomci usadení od druhej polovice 19. storočia vo Volyni. V rokoch 1868 až 1880 odišlo z Rakúsko-Uhorska do cárskeho Ruska takmer 16-tisíc Čechov. Dôvodom ich odchodu boli ťažké životné podmienky v českých krajinách a zvesti o prosperite v Ruskej ríši, kde bolo veľké množstvo nevyužitej poľnohospodárskej pôdy.

Na počiatku 90. rokov pozvalo Československo týchto potomkov krajanov k návratu do Českej republiky, čo v roku 1993 využilo takmer 2 000 osôb. Ďalší ľudé prišli do Česka v neskorších rokoch. Medzi potomkami volynských Čechov žijúcich na Ukrajine je o návrat do Česka stále záujem. V roku 2014, po revolúcii na Ukrajine a obsadení Krymu Ruskom, prejavili niektorí volynskí Česi z Žytomyrskej oblasti záujem o návrat do pôvodnej vlasti. Stále ich je v tejto oblasti dosť, a hoci sa už len tí najstarší dokážu dohovoriť po česky, stále sa viacerí hlásia k svojim českým koreňom.

2. Волинські чехи

Разом із нащадками волинських чехів у Житомирі ми вшанували пам’ять жертв із їхнього середовища, які загинули внаслідок сталінських репресій. Трагічні події сталися у 1938 році, на свято святого Вацлава — 28 вересня.

Волинські чехи — це етнічні чехи та їхні нащадки, які починаючи з другої половини XIX століття оселялися на Волині. У період з 1868 по 1880 рік із Австро-Угорщини до Російської імперії переселилося майже 16 тисяч чехів. Причиною їхнього від’їзду були складні умови життя в чеських землях, а також звістки про кращі можливості в Російській імперії, де існували значні площі невикористаних сільськогосподарських земель.

На початку 1990-х років Чехословаччина запросила нащадків своїх співвітчизників повернутися до Чеської Республіки. Цією можливістю у 1993 році скористалися майже дві тисячі осіб. Інші переселенці прибували до Чехії і в наступні роки.

Серед нащадків волинських чехів, які нині проживають в Україні, інтерес до повернення на історичну батьківщину залишається актуальним. У 2014 році, після Революції Гідності та окупації Криму Росією, частина волинських чехів із Житомирської області також висловила бажання повернутися до країни своїх предків.

У цьому регіоні їх і сьогодні залишається чимало. Хоча чеською мовою вільно спілкуватися можуть переважно представники старшого покоління, багато людей і надалі зберігають зв’язок зі своїм

3. Ľudmila z Malej Zubovščiny
V Malej Zubovščine, ktorú založili Česi, sa aj vďaka pestovaniu chmeľu žilo veľmi dobre. Doteraz v nej žije Ľudmila Krulikivska, rodená Kopecká. Mama deviatich detí. Na fotke sú len tri z nich. Vďaka svojej najstaršej dcére, ktorá žije v Čechách, je aj spokojnou babičkou.

Stará sa o miestnu knižnicu, ktorá sa nachádza v niekdajšom kultúrnom dome. Ten je v havarijnom stave, a tak nečudo, že sa v hlave vedúceho výpravy už rodí plán na jeho záchranu. Najskôr tu však pravdepodobne vznikne sokolská jednota. Muž s mobilom v ruke je režisér Jakub Motejzík, ktorý sa téme volynských Čechov venuje už roky. Aj vďaka jeho dokumentu vtedajší prezident Zeman pomohol s ich presídlením v roku 2014 po napadnutí Krymu.

3. Людмила з Малої Зубівщини

У Малій Зубівщині, заснованій чеськими переселенцями, завдяки, зокрема, вирощуванню хмелю люди свого часу жили доволі заможно. До сьогодні тут проживає Людмила Круликівська, уроджена Копецька. Вона є матір’ю дев’ятьох дітей. На фотографії зображені лише троє з них. Завдяки своїй найстаршій доньці, яка мешкає в Чехії, Людмила також є щасливою бабусею.

Вона опікується місцевою бібліотекою, розташованою в будівлі колишнього будинку культури. Нині ця споруда перебуває в аварійному стані, тому не дивно, що в голові керівника делегації вже народжується план її порятунку. Втім, найімовірніше, спочатку тут буде створено сокільський осередок.

Чоловік із мобільним телефоном у руці — режисер Якуб Мотейзік, який уже багато років займається темою волинських чехів. Саме завдяки його документальному фільму тодішній президент Чехії Мілош Земан підтримав переселення частини волинських чехів до Чехії після окупації Криму Росією у 2014 році.

4. Príbehy „bezmenných“
Na Ukrajine sme stretli aj „bezmenných“ miestnych, ktorí si so sebou niesli smutné príbehy, no tie ich nezlomili. Mamička s hendikepovaným synom ma zaujala počas športového podujatia v Malyne. Prišiel som k nej a aspoň som synovi priniesol sladkosť z tých, ktoré sme rozdávali účastníkom behu. Prehodili sme pár slov a bolo vidieť, že ju záujem z našej strany teší. Okrem dcéry, ktorú kočíkovala jej mama, nám ukázala videá svojho manžela. Ten sa po tom, čo počas bojov prišiel o nohu, nevzdal a teraz hrá vo futbalovom mužstve podobne postihnutých spolubojovníkov.

Silný bol aj príbeh staršieho muža, ktorého sme stretli v žytomyrskom centre pre vnútorných utečencov. Pochádzal z Mariupola. Stál chrbtom k oficiálnemu programu, ktorý pre nás pripravili, a vo vnútornom tichu systematicky vypletal ochranné siete, ktoré tu pletú pre armádu. No keď sa s ním dali niektorí členovia výpravy do reči, bolo vidieť, že aj jeho potešil záujem o jeho osud. Po tom, čo mu syn zahynul pri obrane mesta, sa snaží aspoň takto pomôcť pri obrane ukrajinského územia.

Navonok možno západná Ukrajina pôsobila ako vojnou veľmi nepoznačená krajina, no v každej rodine nájdete niekoho, komu niekto v tomto nezmyselnom konflikte už padol.

4. Історії «безіменних»

В Україні ми зустріли також «безіменних» місцевих жителів, які несуть із собою важкі життєві історії, але ці обставини їх не зламали. Мати з дитиною з інвалідністю привернула мою увагу під час спортивного заходу в Малині. Я підійшов до неї й принаймні пригостив її сина солодощами з тих, які ми роздавали учасникам забігу. Ми перекинулися кількома словами, і було видно, що вона щиро радіє такій увазі з нашого боку. Окрім доньки, яку її мама в той момент везла в колясці, вона показала нам відео свого чоловіка. Після того, як під час бойових дій він втратив ногу, він не зламався і сьогодні грає у футбольній команді людей з подібними пораненнями.

Не менш сильним був і розповідь про літнього чоловіка, якого ми зустріли в Житомирському центрі для внутрішньо переміщених осіб. Він походив із Маріуполя. Чоловік стояв спиною до офіційної програми, яку для нас підготували, і в тиші методично плетів захисні сітки, які тут виготовляють для армії. Коли ж деякі учасники делегації заговорили з ним, було помітно, що йому було приємно, що хтось цікавиться його долею. Після того, як його син загинув під час оборони міста, він намагається хоча б таким чином допомагати захисту української території.

Зовні західна частина України може здаватися регіоном, якого війна торкнулася лише частково, однак у кожній родині можна знайти

5. Vladimír Holčík
V našej výprave bolo viacero zaujímavých účastníkov a snáď každý z nich by si zaslúžil spomenúť, ale za všetkých spomeniem Vladimíra Holčíka. Niekdajší šéf Sokolskej únie Slovenska, takmer celoživotný člen Sokola Bratislava, kam ho priviedol jeho otec, taktiež Sokol.

Hoci má 75 rokov, je plný energie a plánov. Manželke síce nehrdinsky povedal, že bude týždeň putovať po českých sokolovniach, ale posledný deň, keď sme boli v Užhorode, sa jej predsa len priznal, že išiel do susednej krajiny. O tom, že má úžasnú ženu, netreba pochybovať – lož mu odpustila a len sa opýtala, čo mu má pripraviť na večeru, keď sa vráti.

Tu je Vladimír krátko po tom, čo dobehol do cieľa už štvrtého ročníka Behu za víťazstvo, ktorý usporadúva Sokol Malyn. Jediné, čo ho mrzelo, bolo, že bol z 500 prihlásených na beh tým najstarším. Málokedy sa v aute zapájal do našich dlhých debát, ale často ich glosoval stručne a presne. Viac takýchto dôchodcov nielen na Slovensku, a populisti nebudú tak masívne vyhrávať voľby.

5. Володимир Гольчик

У нашій делегації було багато цікавих учасників, і кожен із них заслуговував би на окрему згадку, але серед усіх варто відзначити Володимира Гольчика. Колишній очільник Сокільського союзу Словаччини, майже все життя член «Сокола Братислава», до якого його ще в дитинстві привів батько, також сокол.

Попри те, що йому 75 років, він сповнений енергії та планів. Своїй дружині він, щоправда, не зовсім героїчно сказав, що на тиждень вирушає мандрувати чеськими сокільськими осередками, але в останній день, коли ми були в Ужгороді, все ж зізнався, що перебував у сусідній країні. У те, що в нього чудова дружина, не варто сумніватися — вона пробачила йому цю неправду і лише запитала, що приготувати на вечерю, коли він повернеться.

На фотографії він зображений невдовзі після того, як фінішував уже четвертий рік поспіль у забігу «За Перемогу», який організовує «Сокіл Малин». Єдине, що його засмутило, — це те, що серед приблизно 500 учасників він був найстаршим.

Під час поїздки він рідко долучався до наших довгих розмов у автомобілі, але часто влучно й лаконічно їх коментував. Було б більше таких пенсіонерів не лише в Словаччині — і популісти не мали б настільки значної підтримки на виборах.

6. Neznáma z Užhorodu
Posledné ráno na Ukrajine sme strávili v Užhorode v parku, kde sa nachádzajú busty T. G. Masaryka a M. R. Štefánika. Možno len zlomyselnou náhodou sú k sebe chrbtom. Pri oboch sme ale spravili krátky pietny akt a práve pri presune od jedného k druhému sme na detskom ihrisku stojacom medzi nimi videli túto slečnu, ako sedí na hojdačke ponorená do vlastných myšlienok.

Okolitému ruchu unikla pomocou hudby. Pri pohľade na ňu mi napadlo, že sa pokúsim zachytiť tento okamih. Fotil som to, ako sa hovorí, od boku a naslepo. Netušil som, či nasmerujem fotoaparát správne. Dá sa namietať, že je to odfotené zle, keďže je „odrezaná“, ale pre mňa je dôležitý jej výraz, ktorý akoby vravel: Akú budúcnosť ste nám to pripravili? Ja len dodávam: dokedy budeme zverovať vládu gerontokratom a populistom, ktorí často nechcú vidieť ďalej než za jedno volebné obdobie?

6. Невідома з Ужгорода

Останній ранок в Україні ми провели в Ужгороді, у парку, де розташовані погруддя Томаша Ґарріґа Масарика та Михайла Грушевського. Можливо, лише зловмисний випадок поставив їх спинами одне до одного. Біля обох ми здійснили короткий пам’ятний акт, і саме під час переходу від одного пам’ятника до іншого ми побачили на дитячому майданчику, що розташований між ними, дівчину, яка сиділа на гойдалці, занурена у власні думки.

Навколишній шум вона відсторонила за допомогою музики. Дивлячись на неї, мені спало на думку спробувати зафіксувати цей момент. Я фотографував, як то кажуть, навмання, «з ходу», не знаючи, чи правильно навів камеру. Можна зауважити, що знімок вийшов недосконалим, адже вона «обрізана», але для мене важливий її вираз обличчя, який ніби запитував: «Яке майбутнє ви нам підготували?»

Я лише додаю: доки ми будемо довіряти владу геронтократам і

zdroj: Peter Szenasy, Radovan Vojenčák, foto: Radovan Vojenčák